Коменційне право - відповіді на питання до іспиту

 
 

Коменційне право - відповіді на питання до іспиту

Коменційне право - відповіді на питання до іспиту



Питання

які виносяться на екзаменаційну сесію

 з курсу «Комерційне право»

 

  1. Поняття, система та джерела комерційного права.
  2. Поняття, ознаки та принципи торговельної діяльності.
  3. Види торговельної діяльності.
  4. Порядок заняття торговельною діяльністю.
  5. Порядок отримання дозволу на розміщення торгової точки
  6. Законодавчі аспекти регулювання діяльності ринків в Україні
  7. Правила торговельного обслуговування населення
  8. Правовий статус фызичноъ особи – субэкта пыдприэмницкоъ дыяльносыты.
  9. Правовий статус пыдприэмства як субэкта пыдприэмницькоъ двяльносты: загальна характеристика та класифыкацыя.
  10. Реэстрацыя субэкта пыдприэмницькоъ дыяльносты. Отримання дозволыв на початок роботи.
  11. Поняття,  зміст та види державного нагляду (контролю) у сфері торгівлі.
  12. Порядок здыйснення контролю Держспоживстандартом Украъни.
  13. Порядок здійснення контролю  за торговельною діяльністю.
  14. Державне регулювання якості продукції (робіт, послуг).
  15. Поняття і правові основи сертифікації в Україні.
  16. Правовий механізм ліцензування торговельної діяльності.
  17. Види та особливості ліцензування певних видів торговельної діяльності.

18.  Особливості патентування торговельної діяльності. Порядок отримання торгового патенту.

  1. Поняття, ознаки та зміст договору роздрібної купівлі-продажу.
  2. Види договорів роздрібної купівлі-продажу товарів та їх особливості.
  3. Правове регулювання продажу товарів у кредит.
  4. Правове регулювання правовідносин в оптовому товарообороті.
  5. Поняття і види юридичної відповідальності що застосовуються у сфері торгівлі.
  6. Цивільна відповідальність за правопорушення у сфері торгівлі.
  7. Майнове відшкодування шкоди, заподіяної товарами неналежної якості.
  8. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері торгівлі.
  9. Кримінальна відповідальність за правопорушення у сфері торгівлі.

 

 

 

 

 

 

14.

Державне регулювання якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини

Державне регулювання якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини здійснюється з метою забезпечення га­рантій:

щодо безпеки для життя і здоров'я людини в разі їх спожи­вання і використання;

щодо їх виробництва в умовах, які відповідають встановленим вимогам технології, санітарних норм та правил, безпеки та збереження довкілля;

щодо їх виробництва із застосуванням дозволених для викорис­тання продовольчої сировини і супутніх матеріалів;

щодо повноти і достовірності інформації про їх властивості;

щодо їх відповідності вимогам якості та безпеки згідно з норма­тивними документами;

щодо їх реалізації відповідно до правил торгівлі.

Державне регулювання якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини здійснюють Кабінет Міністрів України, уповноважені центральні органи виконавчої влади, їх органи в Автономній Республіці Крим, областях і районах, містах Києві та Севастополі шляхом:

державного нормування показників якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів;

державної реєстрації спеціальних харчових продуктів;

державної реєстрації нормативних документів на харчові про­дукти, продовольчу сировину і супутні матеріали;

декларування відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів;

сертифікації харчових продуктів, продовольчої сировини, су­путніх матеріалів, запровадження систем контролю якості та безпеки виробництва цих продуктів, сировини, матеріалів;

встановлення та додержання порядку ввезення в Україну хар­чових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів;

здійснення контролю за додержанням порядку ввезення хар­чових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів. Складовими державного регулювання якості та безпеки хар­чових продуктів і продовольчої сировини під час їх розроблення, виробництва, ввезення на територію України в режимі імпорту, зберігання, транспортування, реалізації, використання, утиліза­ції або знищення є державний нагляд і контроль, що здійсню­ються спеціально уповноваженими центральними органами ви­конавчої влади та їх органами на місцях у межах їх компетенції, визначеної законом.

Державне нормування показників якості харчових продук­тів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів здійснюється шляхом встановлення норм цих показників у нормативно-пра­вових актах, стандартах та інших нормативних документах на продукцію.

Державне нормування показників безпеки харчових продук­тів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів здійснює цент­ральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров'я шля­хом затвердження санітарних норм або розроблення технічних регламентів на продовольчу продукцію.

Методики вимірювань показників безпеки харчових продук­тів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів, а також засо­би випробувань і вимірювальна техніка повинні бути атестовані у встановленому законодавством порядку.

Державна реєстрація харчових продуктів, продовольчої сиро­вини та супутніх матеріалів здійснюється шляхом ведення Дер­жавного реєстру спеціальних харчових продуктів та реєстру ви­сновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи на про­довольчу продукцію.

Державній реєстрації підлягають усі спеціальні та нові харчо­ві продукти.

Виробник або постачальник зобов'язаний отримати висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи до введення в обіг харчового продукту, продовольчої сировини та супутніх матеріалів.

Порядок здійснення державної реєстрації спеціальних харчових продуктів, ведення реєстру висновків державної санітарно-епіде­міологічної експертизи та надання наявної в Державному реєстрі спеціальних харчових продуктів та реєстрі висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи інформації, а також порядок оплати витрат на виконання зазначених робіт і надання послуг встановлює Кабінет Міністрів України.

Виробництво харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів в Україні здійснюється відповідно до вимог нормативних документів на ці продукти, сировину і матеріали, які погоджені, затверджені й зареєстровані у встановленому по­рядку центральним органом виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики.

Порядок державної реєстрації нормативних документів на ви­робництво харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів встановлює центральний орган виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики, який за­безпечує систематичну публікацію в засобах масової інформації реєстрів зареєстрованих в Україні нормативних документів.

Забороняється використання та державна реєстрація норма­тивних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали без встановлення в них показників безпеки. Для державної реєстрації нормативних документів виробник харчо­вого продукту повинен мати технологічну інструкцію або інший документ з описом технологічного процесу виготовлення, а та­кож перелік продовольчої сировини, речовин і супутніх матеріа­лів, що застосовуються у процесі виготовлення, із зазначенням даних про норми їх вмісту в кінцевому харчовому продукті. Ре­цептура є власністю виробника.

Харчові продукти, продовольча сировина, супутні матеріали, технологічне обладнання для їх виробництва підлягають підтвер­дженню відповідності шляхом декларування відповідності або сертифікації, а системи якості їх виробництва — сертифікації у встановленому законом порядку.

У разі сертифікації харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали підлягають випробуванню на відповідність обо­в'язковим вимогам нормативних документів та нормативно-пра­вових актів у випробувальних лабораторіях, акредитованих у встановленому законодавством порядку.

Підтвердження відповідності (декларування відповідності та сертифікація) харчових продуктів, продовольчої сировини і супут­ніх матеріалів та сертифікація систем якості здійснюються за обов'язковими показниками якості та безпеки, встановленими нормативними документами та нормативно-правовими актами.

Харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали ввозяться в Україну за умови виконання постачальником правил їх реєстрації та підтвердження відповідності (або сертифікації).

Порядок ввезення в Україну харчових продуктів, продоволь­чої сировини і супутніх матеріалів встановлює Кабінет Міністрів України.

Харчові продукти, продовольча сировина та супутні матеріа­ли, що ввозяться в Україну, повинні відповідати встановленим законодавством України вимогам безпеки для здоров'я, життя і майна людей, тварин та довкілля.

До продовольчої продукції, що ввозиться на територію Укра­їни, застосовуються вимоги щодо процедур контролю, експер­тиз, надання дозволів, встановлення санітарно-епідеміологічних нормативів, регламентів аналогічно вимогам, що застосовуються до відповідної продукції, виробленої в Україні.

Продовольча продукція, що ввозиться в Україну і перебуває під митним контролем, повинна бути вивезена за межі України в разі відмовлення в документальному підтвердженні її якості та безпеки.

Контроль за додержанням порядку ввезення харчових продук­тів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів на митну терито­рію України здійснюється митною службою. Митне оформлення для вільного використання на території України імпортних харчо­вих продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, зазна­чених у ст. 5 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", дозволяється за наявності:

сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відповід­ності;

висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи або свідоцтва про державну реєстрацію спеціального харчового про­дукту чи гігієнічного сертифіката на плодоовочеву продукцію;

ветеринарного свідоцтва на сировину та харчові продукти тва­ринного походження;

карантинного дозволу на харчові продукти і сировину рослин­ного походження;

маркування харчових продуктів і продовольчої сировини згідно із законодавством України.

Державний контроль і нагляд за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини під час їх виробництва, збері­гання, транспортування, реалізації, використання, утилізації чи знищення здійснюють спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади в галузі охорони здоров'я, захисту прав спожи­вачів, стандартизації, метрології та сертифікації, ветеринарної медицини, карантину рослин, їх органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі в межах їх компетенції.

Ч.2

Суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні та юридичні особи всіх форм власності, які займаються розробленням, вироб­ництвом, зберіганням, транспортуванням, ввезенням в Україну, використанням, а також реалізацією харчових продуктів і про­довольчої сировини, мають право:

одержувати у встановлений термін від відповідних органів виконавчої влади необхідну, доступну та достовірну інформа­цію про можливість реалізації, використання і споживання харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх мате­ріалів в Україні;

звертатися за захистом своїх прав до суду.

Суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні та юридичні особи всіх форм власності, які займаються розробленням, вироб­ництвом, транспортуванням, зберіганням, ввезенням в Україну, реалізацією, використанням, утилізацією або знищенням харчо­вих продуктів і продовольчої сировини, зобов'язані:

вживати заходів поетапного впровадження на підприємствах харчової промисловості міжнародної системи забезпечення без­пеки харчових продуктів НАССР у порядку та строки, визначені законодавством України для окремих видів харчових продуктів;

дотримувати процедур підтвердження відповідності та скла­дати декларацію про відповідність продовольчої продукції, на яку встановлено технічні регламенти;

мати спеціальну освіту (підготовку);

виробляти, ввозити в Україну, реалізовувати та використову­вати харчові продукти, продовольчу сировину і супутні мате­ріали, які відповідають вимогам Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" і дію­чих в Україні нормативних документів щодо цих продуктів, сировини і матеріалів;

реалізовувати та використовувати харчові продукти, продо­вольчу сировину і супутні матеріали лише за наявності доку­ментального підтвердження їх якості та безпеки. Виробник (продавець) харчових продуктів та продовольчої сировини зо­бов'язаний постійно перевіряти їх якість і вживати заходів недопущення реалізації непридатних харчових продуктів, хар­чових продуктів з простроченим терміном придатності та хар­чових продуктів, на яких немає маркування або його немож­ливо розібрати;

забезпечувати безперешкодний доступ на відповідні об'єкти працівникам, які здійснюють державний контроль і нагляд, для перевірки відповідності виробництва, зберігання, транспор­тування, реалізації, використання харчових продуктів і про­довольчої сировини вимогам, нормам і правилам щодо якості та безпеки цих продуктів і сировини, встановленим норматив­ними документами, і надавати безоплатно цим працівникам необхідні для виконання їхніх функцій нормативні докумен­ти та інші відомості, а також зразки (у кількості, визначеній нормативною документацією) використаних продовольчої си­ровини, супутніх матеріалів і харчових продуктів, що випус­каються;

відшкодовувати споживачам шкоду, заподіяну через порушення законодавства України про якість та безпеку харчових продук­тів і продовольчої сировини.

Реалізація харчових продуктів і продовольчої сировини фізич­ними та юридичними особами повинна здійснюватися відповідно до правил торгівлі харчовими продуктами в Україні, які затвер­джуються Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом.

Відповідальність за порушення вимог законодавства щодо стандартизації та сертифікації

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" особи, винні у по­рушенні вимог цього Закону, несуть цивільно-правову, адмініст­ративну або кримінальну відповідальність.

Особи, винні в порушенні законодавства у сфері підтверджен­ня відповідності, так само несуть відповідальність згідно із зако­нами України (ст. 20 Закону України "Про підтвердження від­повідності").

 

 

 

 

21. Які особливості договору купівлі-продажу в кредит?
Особливість цього договору полягає в тому, що покупець стає власником придбаного товару тільки після його повної оплати. З моменту переданий товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар.
Правове регулювання продажу товарів у кредит здійснюється Цивільним кодексом України і Правилами торгівлі у розстрочку (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1998 р.), дія яких поширюється на об'єкти господарювання всіх форм власності.
До приблизного переліку товарів, які можуть бути продані у кредит фізичній особі, входять садові будинки, будівельні матеріали, транспортні засоби, побутова телерадіо-апаратура, меблі, газові плити, дитячі коляски, одяг, взуття. Конкретний перелік цих товарів тривалого користування визначає безпосередньо торгова організація.
Продаж товарів у кредит здійснюється особам, які постійно проживають у населеному пункті, де знаходиться торгова організація, після пред'явлення паспорта і довідки з місця роботи (навчання чи від органу, який виплачує пенсію. Довідка для придбання товарів може бути видана за умови, що особа не менше трьох місяців пропрацювала на цьому підприємстві (в установі, організації).
Довідка не може бути видана особам, у яких розмір утримання за виконавчими листами становить 50 % заробітної плати (стипендії, пенси).
Для придбання товарів у кредит може бути видана тільки одна довідка. Наступна можливість придбання товарів у кредит з'являється у покупця тільки після повної сплати за придбаний за цією довідкою у кредит товар (п. 7 Правил).
До особливостей договору купівлі-продажу в кредит належить його обов'язкова письмова форма. Сторони підписують договір, відповідно до якого торговельна організація зобов'язується продати зазначений у договорі товар, а громадянин-покупець — сплатити за товар у строки, передбачені договором. Договір-зобов'язання складається у трьох примірниках: один залишається в магазині, другий передається покупцю, третій — організації, яка видала довідку. Сума наданого кредиту не повинна перевищувати тримісячної заробітної плати, коли продаж товару в розстрочку платежів становить шість місяців, шестимісячної - - при розстрочці платежів на 12 місяців, дванадцятимісячної - на 24 місяці.
Якщо вартість товару перевищує граничну суму кредиту, різницю між вартістю товару і сумою кредиту, що надається, повинен сплатити покупець, за винятком купівлі транспортного засобу.
Продаж товарів у кредит і сплата внесків здійснюються за ціною, яка діє на день продажу. Наступні зміни ціни на товар, проданий у кредит, не тягнуть за собою перерахунків.
Спочатку покупець сплачує не менше як 25 % вартості товару, а якщо його ціна перевищує 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — не менше як 50 %. Останню частину вартості товару покупець повинен сплатити в строк від б до 12 місяців, а товар, ціна якого перевищує 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, — у строк до двох років; для транспортних засобів строк може бути продовжений до п'яти років (п. 10 Правил).
При продажу товарів у кредит з покупців стягуються проценти від суми наданого кредиту, їх розмір встановлює торговельна організація відповідно до звичайної процентної ставки за кредит, яка, у свою чергу, відповідає щомісячному офіційному індексу інфляції. Наступні зміни ставок за банківські кредити не тягнуть за собою перерахунку. За невнесення у встановлені строки чергових платежів з покупця стягується пеня, розмір якої передбачений у договорі й не перевищує 1/365 встановленої річної процентної ставки за кредит від суми прострочення за кожний день несвоєчасної оплати (п. 17 Правил).
При звільненні працівника, який не сплатив вартості придбаного у кредит товару, адміністрація підприємства повідомляє про це торгову організацію у п'ятиденний строк.
Якщо покупець прострочив оплату трьох чергових платежів, торговельна організація має право в беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса стягнути всю суму заборгованості та пені від простроченої суми незалежно від строку настання чергового платежу.
На товари, придбані у кредит, поширюються гарантійні строки користування і порядок обміну, встановлені для товарів, які купуються у роздрібній торгівлі з розрахунком на місці.
У разі придбання товару неналежної якості та вимоги покупця розірвати договір розрахунки з ним при підвищенні ціни на товар здійснюються, виходячи з вартості товару на час здійснення відповідної вимоги, а при зниженні ціни товару — виходячи з його вартості на день купівлі.
Якщо покупець скористався правилом заміни недоброякісного товару на аналогічний належної якості, але при цьому ціна товару змінилась, перерахунок вартості не проводиться.

 

ч.2

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття, призначення і види кредиту

Важливе місце у фінансовій системі України посідає кре­дит. Кредит — важливий інститут, за допомогою якого держа­ва здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за правильним використанням їх. Кредит сприяє підвищенню ефективності економіки, забезпечує пере­лив капіталу, стимулює грошовий обіг та є важливим інструментом державного регулювання економікою.

Встановлений законодавством обов’язковий порядок зберігання всіма підприємствами, організаціями та установа­ми своїх коштів на рахунках у банках дає можливість викорис­товувати такі вільні кошти при кредитуванні. В процесі креди­тування виникають відносини з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів підприємств, організацій, бюджету та населен­ня, використання яких відбувається на умовах повернення для задоволення економічних і соціальних потреб держави.

Загальне визначення поняття кредиту дається в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 22 травня 1997 р. та в затвердженому постановою Правління Національного банку України Положенні НБУ “Про кредиту­вання” від 28 вересня 1995 р. При цьому в Законі зазначається, що кредит це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк під відсоток.

Докладніше термін “кредит” визначено у Положенні про кредитування, де вказано, що кредит — це позиковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користу­вання на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операція це договір щодо надання кредиту, який супрово­ диться записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Кредит як інститут, що включається до фінансової системи держави, виконує емісійну, розподільчу і контрольну функції. Ці функції взаємозалежні і мають при кредитуванні специфічні особливості.

Емісійна функція здійснюється випуском і розміщенням цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредитування і взаємодіє з нею. Нестача платіжних засобів в економіці може також покриватись за рахунок розширення комерційного кредиту.

Розподільча функція виявляється в процесі мобілізації та вит­рачанні централізованих і децентралізованих фондів коштів, у розподілі та перерозподілі національного доходу між суб’єктами господарської діяльності. Отже, за умов ринкової економіки за­значена функція сприяє вдосконаленню кредитної політики з метою регулювання грошового обігу і здійснення ефективного впливу на економічні процеси в державі.

Контрольна функція забезпечує нагляд за правильним і ефективним використанням коштів, що надаються клієнтурі банками, та поверненням їх у певні строки.

Таким чином, кредит в Україні є одним із видів еко­номічних відносин, за допомогою яких здійснюються акуму­ляція державою кредитних ресурсів та їх використання на умо­вах повернення, забезпеченості, строковості та відплатності підприємствами, організаціями усіх форм власності та насе­лення для задоволення потреб господарювання.

У банківській практиці існує різна класифікація кредитів, багатогранність їх критеріїв. Так, розрізняють кредит фінансо­вий, товарний та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Фінансовий кредит — це кошти, які надаються банком резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно з законодавством країни перебування нерези­дента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус не-банківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством у позичку юридичній або фізичній особі на визначе­ний строк, для цільового використання та під відсоток. Прави­ла надання фінансових кредитів встановлюються НБУ (щодо банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (щодо небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Товарний кредит — це товари, що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним або фізичним осо­бам на умовах угоди, що передбачає відстрочку кінцевого розрахунку на визначений строк та під відсоток.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики — це кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як ком­пенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів. У господарській діяльності використовуються такі форми кредиту, лізинговий, іпотечний, споживчий, бланковий, кон-сорціумний, інвестиційний податковий.

Лізинговий кредит —це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладан­ням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Іпотечний кредит – це особливий вид економічних відно­син з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Споживчий кредит — це кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам резиден­там України на придбання споживчих товарів тривалого ко­ристування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Бланковий кредит — це кредит, який надається банком у межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення – тільки під зобов’язання повернути кре­дит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит це кредит, який надається пози­чальнику банківським консорціумом такими способами:

а) акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;

б) гарантуванням загальної суми кредиту провідним бан­ком або групою банків. Кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті;

в) зміною гарантованих банками-учасниками квот кредит­них ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Інвестиційний податковий кредит — це така зміна сплати Податку, за якої господарюючому суб’єкту надається мож­ливість протягом певного строку в певних межах зменшити свої платежі по податку з подальшою поетапною сплатою сум кредиту і нарахованих відсотків.

При характеристиці кредиту найбільш поширеною є кла­сифікація кредитних операцій залежно від кредитора, у зв’язку з чим розрізняють державний, банківський і комерційний кредити.

Державний кредит надається державою іншій державі, а також юридичним чи фізичним особам. При цьому позичаль­ником або кредитором виступає держава або місцеві органи влади. Формами державного кредиту є натуральні позики (на­приклад, хлібні, цукрові), державні позики (облігації, скарб­ницькі зобов’язання) та інші кредитні документи. Кошти, які збирає держава за реалізовані цінні папери, становлять її борг. Після закінчення строку позики держава повинна розрахува­тися з кредиторами. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних ви­датків та покриття частки державного боргу.

Банківський кредит є основною формою кредиту і надається суб’єктам господарської діяльності усіх форм влас­ності у тимчасове користування на умовах, передбачених кре­дитним договором.

Банківський кредит — це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статут­них та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках та інших гро­шових ресурсів, а також надання банками грошей (готівкою, безготівкове) в позику юридичним та фізичним особам, дер­жаві. Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, залежно від економічної сфери застосування розрізняють кредит внутрішній і міжна­родний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків. За­лежно від позичальників та мети використання кредити поділяються на: виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та ек­спортні. Залежно від забезпеченості кредити поділяють на незабезпечені (бланкові) та забезпечені (персональні). Більшість кредитів, що надаються банками, мають відповідне забезпе­чення: наявність застави, відповідна гарантія або порука, стра­хування кредитного ризику. Надання незабезпечених кредитів означає вияв особливої довіри банку до свого клієнта, свідчить про його платоспроможність і враховується банком при аналізі економічного становища клієнтів.

Кредити, які надаються банками, за строками користуван­ня поділяють на коротко-, середньо- й довгостроковії. Строк користування короткостроковими кредитами не перевищує 12 місяців, середньостроковими — до 3 років, довгостроко­вими — понад 3 роки.

За ступенем ризику кредити поділяють на:

а)стандартні;

б) з підвищеним ризиком. За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання). За строками погашення:

а) одночасно;

б) у розстрочку;

в) достроково (на вимогу кредитора або за заявою пози­чальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

У практиці існують кредити на поточні та капітальні вит­рати, у зв'язку з ним розрізняють кредити в оборотні фонди і , фонди обігу, а також кредити в основні фонди.

Ще однією формою кредиту є комерційний, який надається одним суб’єктом господарської діяльності іншому у вигляді продажу товарів з відстроченням платежу. Комерційний кре­дит оформляється векселем і призначений для прискорення реалізації товарів та одержання підприємствами прибутку. В нашій країні комерційне кредитування здійснюється відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р.

Для реалізації кредитної політики, яка забезпечує функціону­вання суспільного виробництва, важлива роль у державі відво­диться кредитній системі — сукупності кредитно-фінансових ус­танов, які акумулюють вільні грошові капітали, доходи і на­дають їх у позичку — юридичним і фізичним особам, уряду, і тим самим реалізують кредитні відносини в державі.

Кредитну систему України очолює Національний банк України, який здійснює систему заходів у кредитній сфері з метою регулювання грошового обігу. До кредитної системи України належать також комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи, які повинні мати ліцензію Національного банку України для здійснення кредитування,

До небанківських кредитно-фінансових установ належать лізингові, факторингові, фінансові, страхові, інвестиційні ком­панії, біржі, пенсійні фонди, ломбарди, каси взаємної допомо­ги та кредитні спілки.

 

Відповідно до п. З ст. 47 Закону України “Про банки і банківську систему” до поширених банківських операцій належать розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Статтею 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що для проведення спільного фі­нансування банки можуть укладати угоди про консорціумів кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встанов­люють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у кон­сорціум коштів. Банки зобов’язані мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів мож­ливе з дозволу Національного банку України.

Банки зобов’язані при наданні кредитів додержуватися ос­новних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кре­дитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо кон­центрації ризиків. Банки не можуть надавати кредити під відсоток, ставка якого є нижчою від відсоткової ставки за кре­дитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що випла­чується ним по депозитах. Виняток може бути зроблений лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не мати­ме збитків.

Банки мають право видавати бланкові кредити за умов до­держання економічних нормативів. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банки мають право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов’язання, якщо це передба­чено угодою.

Чинне законодавство також передбачає, що до функції Національного банку України належить те, що він виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування. Національний банк надає кредити ко­мерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефі­нансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком (п. 1 ст. 42 Закону України “Про Національний банк України”).

Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони створюють у процесі своєї діяль­ності. В разі потреби банки можуть на договірних засадах по­зичати ресурси один в одного або брати позички в Національ­ному банку України, залучати і розміщувати кошти у формі депозитів та вкладів.

При здійсненні кредитної політики, визначеної НБУ, ко­мерційні банки виходять з необхідності забезпечення поєднан­ня інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів. При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що пе­ревищує 10 відсотків власного капіталу (“великі кредити”), ко­мерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку України. Жоден з виданих великих кре­дитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може бути більшим за восьмикратний розмір власних коштів ко­мерційного банку, а загальний розмір отримання ко­мерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку.

Слід також зазначити, що отримання кредитів в іноземній валюті резидентами України регламентується спеціальними нормативними актами.

 

 

 

22

Договір поставки може виконувати роль основного документа, що визначає права та обов'язки сторін, якщо в ньому чітко і повно викладено необхідні умови поставки.
Відповідно до статті 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними умовами договору поставки є: кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажу¬вальні та платіжні реквізити. У разі відсутності таких істотних умов у договорі, договір поставки вважається неукладеним.
Умови про комплектність і порядок розрахунків вважаються істотними, якщо на цьому наполягає одна зі сторін або коли це випливає з змісту поставки.
При укладенні довгострокового договору зазначені вище умови погоджуються на перший рік поставки. На наступні роки вони повинні бути погоджені не пізніше як за 45 днів до початку періоду поставки.
Кількість визначається на основні замовлення покупця. Для підприємств-постачальників найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів у разі необхідності можуть встановлюватись спеціальні квоти (державне бронювання) на обов'язковий продаж цих ресурсів виконавцям державних замовлень, які мають стратегічне значення і пов'язані з підтриманням необхідного рівня обороноздатності країни та її безпеки.
З визначенням кількості належної до поставки продукції тісно пов'язане поняття асортименту. Перш за все асортимент - це розподіл товарів за окремими групами та їх співвідношення. Він обумовлюється або в самому договорі, або в спеціалізації, яка додається до договору і є його невід'ємною частиною. Якщо йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді вживається рівнозначний йому термін "номенклатура". Також розрізняють асортимент:
1) груповий;
2) розгорнутий.
Під груповим асортиментом визначають співвідношення більш-менш значних груп певної продукції, обумовленої в договорі.
Розгорнутий асортимент - це характеристика в договорі окремих груп належної до поставки продукції більш детальними показниками (за артикулами, фасонами, моделями, розмірами тощо).
Розгорнута номенклатура (асортимент) належної до поставки продукції визначається в договорі на основі замовлення покупця. Постачальник повинен задовольняти вимоги покупця за номенклатурою, якщо вони відповідають спеціалізації і профілю постачальника. Якщо в ході виконання договору постачальник допускає відхилення від погодженого асортименту, то діє таке правило: поставлена продукція однієї назви, що входить в асортимент, не зараховується в покриття недопоставки продукції іншої назви, крім випадків, коли поставку здійснено з попередньої згоди покупця або останній прийняв продукцію для використання.
Однією з істотних умов договору, яка характеризує предмет поставки з точки зору придатності його до використання за цільовим призначенням. є умова щодо якості продукції. За якістю продукція і товари повинні відповідати стандартам, технічним умовам, еталонам, зразкам або умовам договору. Якість за договором поставки - це сукупність властивостей і характеристик, які відображають рівень новизни, надійність, довговічність. економічність продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживачів.
Декретом Кабінету Міністрів України визначено1, що нормативні вимоги щодо якості встановлюються такими видами нормативних документів із стандартизації:
а) державними стандартами України
б) галузевими стандартами;
в) стандартами науково-технічних та інженерних товариств і спілок;
г) технічними умовами;
д) стандартами підприємств.
У договорі на поставку продукції потрібно зазначити посилання на нормативні документи, що пройшли державну реєстрацію, за якими буде поставлятися продукція.
Договором можуть бути передбачені більш високі вимоги щодо якості продукції порівняно з нормативними документами. Це дає змогу своєчасно врахувати зростаючі вимоги споживачів. Виготовлювач засвідчує якість продукції відповідним документом, який надсилається покупцеві разом з продукцією, якщо інше не передбачено обов'язковими правилами чи договором.
За статтею 250 ЦК України гарантійний строк - це передбачений стандартом, технічними умовами або договором більш тривалий, порівняно із загальними строками якості перевірки строк для виявлення покупцем недоліків поставленої продукції.
Сторони можуть визначати гарантійні строки у договорі, якщо вони не передбачені нормативними документами, і навіть продовжувати вже встановлені гарантійні строки.
Характеристика предмету договору поставки іноді пов'язана з визначенням комплектності продукції. Дотримання умови про комплектність поставки має надзвичайно важливе значення у справі своєчасного і раціонального викори¬стання машин, устаткування, в освоєнні нових виробничих потужностей, бо поставлений без якихось складових частин агрегат осідає у споживача мертвим вантажем.
Продукція повинна поставлятися комплектно, відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Якщо комплектність не визначена цими документами, вона в необхідних випадках обумовлюється договором. У договорі може бути передбачено поставку продукції з додатковими до комплекту виробами або без окремих непотрібних покупцеві виробів, що входять до комплекту2.
До найважливіших умов договору поставки цивільне законодавство відносить строки поставки. В договорі поставки розрізняють загальні та окремі (часткові) строки. Загальний строк поставки збігається, по суті, із строком дії договору.
Окремі строки визначають поставку продукції частинами, окремими партіями у межах строку дії договору. Питання про встановлення окремих строків поставки передане на повний розсуд сторін. Строки або періоди поставки (квартальні, місячні, декадні тощо) встановлюються в договорі з урахуванням необхідності безперебійного постачання покупців, забезпечення ритмічності поставки та особливостей виробництва.
Істотною умовою договору поставки є ціна. Від цін та обсягу поставки залежить загальна сума договору. Ціна на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюються в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору поста¬чальник повинен маркувати продукцію, яку він виготовив.
Крім розглянутих умов у договорі можуть обумовлюватись порядок відвантаження, доставки і здачі продукції покупцеві, порядок розрахунків та інші умови поставки.
Виконання договору поставки полягає у здійсненні сторонами усіх прав та виконанні ними всіх обов'язків, що передбачені договором. Відповідно до статті 171 Цивільного кодексу України взаємні зобов'язання за договором повинні виконуватись одночасно, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов'язання. Свій головний обов'язок - передати покупцеві або за його дорученням (рознарядкою) іншому підприємцю певну продукцію - постачальник здійснює таким чином: він або відвантажує продукцію на адресу покупця чи іншої особи, або повідомляє їх про готовність продукції до здачі. В останньому випадку покупець вибирає продукцію на складі постачальника і вивозить її своїми чи найманими засобами і за свій рахунок.
У статтях 161, 207, 208 Цивільного кодексу України зазначено, що зобов'язання повинні виконуватися в натурі, належним чином і в установлений строк згідно з законом, договором, а за відсутності таких вказівок - згідно з вимогами, що звичайно ставляться. При виконанні договорів кожна із сторін повинна зважати на інтереси іншої сторони, виконувати їх найекономічнішим чином і всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею своїх обов'язків.
Передача продукції місцевому покупцеві має відмінності від іногородніх поставок. Основним способом здійснення місцевих поставок є централізована доставка продукції на склад покупця автомобільним транспортом. Роздрібним торговельним організаціям і позаринковим споживачам за прямими договорами товари довозять підприємства промисловості. Якщо у договірних відносинах беруть участь оптові торговельні і постачально-збутові організації, центра¬лізовану доставку товарів одержувачам, як правило, ці організації як із своїх складів, так і зі складів промислових підприємств у порядку транзитного завезення.
У разі централізованих перевезень навантаження продукції і вивантаження поворотної тари проводяться силами і засобами постачальника, а вивантаження товарів і навантаження поворотної тари на складі одержувача - силами і засобами одержувача і за його рахунок. У договорі може бути передбачено, що покупець, який перебуває в одному населеному пункті з постачальником, вибирає продукцію зі складу постачальника (виготовлювача).
У разі іногородніх поставок продукцію здебільшого відправляють залізничним або водним транспортом вантажною швидкістю або здають установі зв'язку для пересилання покупцеві. Одержувачам, що перебувають у важкодоступних районах, куди немає іншого способу доставки товарів, крім повітряного транспорту, поставка здійснюється цим видом транспорту. Виконуючи зобов'язання, постачальник повинен дотримуватись умов договору щодо кількості, асортименту, якості, строків та інших умов поставки.
Відповідно до частини першої статті 245 ЦК України поставлену відповідно до умов договору продукцію покупець повинен прийняти й оплатити за встановленими цінами.
Продукція, що доставлена транспортною організацією, приймається одержувачем, відповідно до діючих на транспорті правил перевезень вантажів1. Остаточна перевірка відповідності одержаної продукції умовам договору, як правило, проводиться одержувачем на його складі за Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного значення і товарів народного споживання за кількістю (від 15 червня 1965 року) та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю (від 25 квітня 1966 року).
Перевірка продукції і товарів за кількістю і якістю часто оформляється одним актом.
Перевірка продукції на складі одержувача здійснюється у певні строки, незалежно від надходження рахунку та інших документів на продукцію. Так вагу нетто і кількість товарних одиниць у кожному місці перевіряються одночасно з відкриванням тари, але не пізніше 10 днів з моменту одержання продукції. Для перевірки продукції за якістю при місцевій поставці надається 10 днів, а при іногородній - не більше 20 днів. Акт про приховані недоліки має бути складений протягом 5 днів після виявлення недоліків, але не пізніше чотирьох місяців з дня надходження продукції до складу одержувача.
Про порушення, виявлені під час перевірки, складають акт за підписами сторін, уповноважених на приймання керівником підприємства-одержувача..
Результати перевірки продукції оформляють актом; його підписують усі особи, що брали участь у перевірці, і затверджує керівник підприємства-одержувача. Акт приймання з необхідними додатками до нього є підставою для пред'явлення претензій і позовів у зв'язку з порушенням умов договору.
Реалізація поставленої договором продукції завершується її оплатою. Реалізованою вважається продукція, оплачена покупцем, тобто якщо відповідні кошти надійшли на розрахунковий рахунок підприємства-виготовлювача.
Під час виконання договору поставки може виникнути потреба внести зміни або доповнення до окремих його умов. Закон забороняє односторонню відмову від виконання зобов'язання або односторонню зміну умов договору, за винятком випадків, передбачених спеціальним законодавством. Сторони можуть продовжити дію договору на новий строк. Зміна, розірвання або продовження дії договору оформляються додатковою угодою, яку підписують сторони, чи шляхом обміну листами, телеграмами тощо.
Положеннями про поставки передбачено випадки, коли покупець має право в односторонньому порядку відмовитися від виконання договору, попередивши контрагента за один місяць:
а) при поставці продукції з відхиленням за якістю від нормативної документації;
б) при завищенні постачальником ціни на продукцію тощо.
Покупець може також відмовитися від передбаченої договором продукції (повністю або частково) за умови, що він повністю відшкодує постачальникові збитки, спричинені такою відмовою.

 

 

23.

Однією із найбільш ефективних правових гарантій реалізації прав та свобод людини і громадянина, які забезпечуються державою, є юридична відповідальність.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (пози­тивну) і ретроспективну (негативну) юридичну відповідальність.

Позитивна юридична відповідальність - це сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою дер­жавою, колективом людей чи окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність - це специфічні пра­вовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризується засудженням протиправного діяння суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обо­в'язку витерпіти позбавлення волі і несприятливі наслідки особисто­го, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

Ознаками ретроспективної юридичної відповідальності є:

а) державно-правовий примус;

б) негативна реакція держави на правопорушення суб'єкта, що винний у його скоєнні;

в) обов'язок правопорушника перетерпіти неприємні наслідки за його протиправну поведінку.

Існування різних видів правопорушень передбачає й поділ рет­роспективної юридичної відповідальності на самостійні види. Існу­ють різні підстави для такого поділу. Залежно від суб'єктів - органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що накладається: органами державної влади, судовими та іншими юрисдикційними органами. Щодо порушників її поділяють на індивідуаль­ну і колективну. Розрізняють також внутрішню державну і міжнарод­ну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють: кримінально-правову і адміністративну; цивільно-правову і трудову (дисциплінарну, матері­альну відповідальність робітників і службовців) та ін.

За змістом санкцій, що можуть бути застосовані до правопоруш­ника у сфері реалізації прав та свобод людини і громадянина, виріз­няють дві основні групи видів юридичної відповідальності. Перша - конституційна і цивільно-правова відповідальність. Друга група - це кримінальна, адміністративна і дисциплінарна відповідальність.

Для конституційної і цивільно-правової відповідальності харак­терні передусім правовідновлювальні санкції - це відновлення пору­шених прав, примусове виконання обов'язків, скасування протиправних станів. Для кримінальної, адміністративної і дисциплі­нарної відповідальності характерні передусім каральні (штрафні) санкції.

Конституційна відповідальність - це передбачена Конститу­цією України реакція відповідних державних інституцій на порушен­ня принципів і норм Конституції України особами, на яких покладене виконання тих чи інших функцій держави.

Ця відповідальність полягає, наприклад, у припиненні повнова­жень народного депутата України, який відмовився скласти присягу (ч. 5 ст. 79 Конституції України). Відмова скласти присягу має на­слідком втрату депутатського мандату, тобто втрату статусу народного депутата України. Частина 2 ст. 81 Конституції України передбачає випадки дострокового припинення повноважень народного депутата України. Слід зазначити, що Конституцією визначений вичерпний перелік підстав для такого припинення повноважень.

Відмова депутата від громадянства України, зміна ним грома­дянства або виїзд його на постійне проживання за межі України є самостійними підставами для дострокового припинення повноважень.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України ухвалює Верховна Рада України більшістю від її конституційного складу. За встановленим порядком воно приймається за поданням комітету, до компетенції якого належить питання стату­су народних депутатів. Прийняття Верховною Радою України рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата перегляду не підлягає, оскільки Конституція і закони України не пе­редбачають можливості відновлення цих повноважень.

Принципово новим у Конституції (ч. 4. ст. 81) є положення проте, яку разі невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності його депутатські повноваження припиняються достроково. На відміну від поперед­нього законодавства про статус народного депутата, за яким рішен­ня про дострокове припинення повноважень ухвалюється Верховною Радою, за Конституцією України сьогодні воно має бути ухвалене судом. Крім того, відповідно до норм чинного Цивільного процесуаль­ного кодексу України заяви про дострокове припинення ним вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяль­ності розглядаються Київським міським судом. Право звертатись до суду надано Голові Верховної Ради України, який може надавати відповідну заяву за власною ініціативою або на вимогу не менш як двадцяти п'яти народних депутатів України.

У мотивувальній частині рішення суду повинно бути зазначено, яку діяльність, не сумісну з депутатською, провадить депутат, якими доказами це підтверджується і яким законом встановлено не­сумісність такої діяльності з депутатською, або наведено мотиви, з яких суд визнав заяву необґрунтованою. Ст. 111 Конституції України передбачає дострокове припинення повноважень Президента України у разі його усунення в порядку імпічменту. Загалом імпічмент - це особлива процедура притягнення до відповідальності вищих поса­дових осіб держави. Найбільш поширеними підставами для імпічмен­ту є порушення конституції та тяжкі злочини. Згідно з Конституцією України, Президент несе відповідальність за вчинення ним держав­ної зради або іншого злочину.

Встановлена Конституцією процедура імпічменту досить склад­на. Питання про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту порушується більшістю від конституційного складу Вер­ховної Ради України. Після цього для здійснення відповідного розслі­дування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, яка з'ясовує всі обставини справи. Комісія складається не тільки з народних депутатів України, до неї мають бути включені спеці­альний прокурор і спеціальний слідчий. Висновки і пропозиції комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України, яка за наявності підстав не менш як двома третинами від її конституційного складу ухвалює рішення про висунення звинувачень Президентові.

Справа про імпічмент Президентові України обов'язково надси­лається на перевірку до Конституційного Суду України і Верховного Суду України. Конституційний Суд, вивчивши справу, має скласти вмотивований висновок про те, що дотримана конституційна проце­дура розслідування і розгляду справи про імпічмент Президентові України, а Верховний Суд - про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину. Лише після цього Верховною Радою України не менш як трьома четверти­ми від її конституційного складу приймається рішення про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту.

У ст. 115 Конституції України закріплюються різні підстави припи­нення повноважень Кабінету Міністрів України.

Слід зазначити, що крім обов'язковості складення повноважень Кабінету Міністрів України перед новообраним Президентом Украї­ни, інші випадки припинення повноважень Кабінету Міністрів мають достроковий характер. Усі вони пов'язані з інститутом відставки, яка можлива як за власною ініціативою Кабінету Міністрів України (доб­ровільна), так і за ініціативою Президента чи Верховної Ради України (вимушена, або примусова). У цих випадках заява про відставку по­дається Президентові України.

Кабінет Міністрів України зобов'язаний піти у відставку у випадку прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів у порядку, передбаченому ч. 1 ст. 87 Конституції, а також за рішенням Президента України про припинення повноважень Прем'єр-міністра (п. 9 ст. 106 Конституції України).

Цивільно-правова відповідальність - це встановлена Цивіль­ним кодексом України та іншими законами негативна реакція держа­ви на цивільне правопорушення, яка полягає в позбавленні певних цивільних прав (батьківських прав, права розпоряджатися майном тощо) або покладення певних обов'язків майнового характеру - відшкодувати заподіяну матеріальну і моральну шкоду (у тому числі шкоду, заподіяну честі і гідності людини), виплатити неустойку (штраф, пеню).

Згідно з новим Цивільним кодексом України (ст. 15) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочинну недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майно­вої шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або орга­ну місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У новому Цивільному кодексі України книга друга регулює питан­ня особистих немайнових прав фізичної особи, книга третя - право власності та інші речові права, книга четверта - право інтелектуаль­ної власності, книга п'ята-зобов'язальне право, нарешті, шоста книга закріплює спадкове право.

Ст. 270 Цивільного кодексу України встановлює види особливих немайнових прав відповідно до Конституції України. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і вона володіє ними довічно. Цивільний кодекс України поді­ляє особисті немайнові права на дві групи.

Перша група - особисті немайнові права, що забезпечують при­родне існування фізичної особи. Це право на життя (ст. 281 ЦК), пра­во на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК), право на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК), право на медич­ну допомогу (ст. 284 ЦК), право на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК), права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК), право на свободу (ст. 288 ЦК), право на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК), право на донорство (ст. 290 ЦК), право на сім'ю (ст.291 ЦК), право на опіку або піклуван­ня (ст. 292 ЦК) і право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 293 ЦК).

Друга група - особисті права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Такими є право на ім'я (ст. 294 ЦК), право на зміну імені (ст. 295 ЦК), право на використання імені (ст. 296 ЦК), право на повагу до гідності та честі (ст.298 ЦК), право на недоторканність діло­вої репутації (ст. 299 ЦК), право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), пра­во на особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК), право на інформацію (ст. 302 ЦК), право на особисті папери та розпорядження особистими паперами (ст.ст. 303-304 ЦК), право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів (ст. 305 ЦК), право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК), захист інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та інших художніх творах (ст. 308 ЦК), право на свободу літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості (ст. 309 ЦК), право на місце про­живання (ст. 310 ЦК), право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК), право на вибір роду занять (ст. 312 ЦК), право на свободу пересу­вання (ст. 313 ЦК), право на свободу об'єднання (ст. 314 ЦК), право на мирні зібрання (ст. 315 ЦК).

Цивільно-правова відповідальність прямо передбачена лише за порушення конкретних прав людини і громадянина.

Наприклад, відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. (із змінами), суд за позовом особи, яка має авторське право, про порушення цього права поста­новляє рішення чи ухвалу про:

а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої пору­шенням авторського права, з визначенням розміру відшкодування;

б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права;

в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення;

г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат замість відшкодування збитків або стягнення доходу.

Подібним же чином, відповідно до законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 року, «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р., «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р., «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р., «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. та інших здійснюється захист інших прав інтелектуальної власності.

Цивільний кодекс та деякі інші закони України прямо передбача­ють цивільно-правову відповідальність за порушення права на пова­гу до гідності та честі. Зокрема, згідно зі ст. 297 ЦК України кожен громадянин має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними і вона має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі. Зокрема, згідно зі ст. 40 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. громадянин має право вимагати через суд спростування відо­мостей, що не відповідають дійсності або принижують честь і гідність громадян. У ст. 43 зазначеного Закону закріплено, що в разі розпов­сюдження в телерадіопередачі відомостей, що принижують честь і гідність громадян або не відповідають дійсності, вони, на прохання зацікавлених осіб, мають бути в місячний строк спростовані телерадіоорганізацією, яка розповсюдила ці відомості. Зміст і час спросту­вання визначаються за угодою зацікавлених сторін. Цивільним кодексом України і законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., «Про телеба­чення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про інформаційні аген­тства» від 28 лютого 1995 р. передбачено, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові в результаті розповсюдження через засоби масової інформації даних, що не відповідають дійсності, при­нижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої не­майнової шкоди, компенсується за рішенням суду, наприклад, цією телерадіоорганізацією, а також вищими посадовими особами і гро­мадянами. Розмір відшкодування моральної (не майнової) шкоди в грошовому виразі визначається судом. При цьому обов'язок доводи­ти свою правоту лежить на відповідачеві.

З метою запобігання порушенням права людини на звернення до суду згідно з Цивільним процесуальним кодексом. України у разі невиконання судового рішення по справі державним органом юри­дичною чи службовою особою у визначений строк, суд може наклас­ти на винних у цьому осіб штраф і призначити новий строк для виконання рішення. При повторному і наступних порушеннях вста­новлених строків для виконання рішення зазначений розмір штрафу може бути збільшено втричі. Сплата штрафів не звільняє державний орган, юридичну чи службову особу від обов'язку виконати передба­чені рішенням суду дії.

Дисциплінарна відповідальність настає за порушення трудової та службової дисципліни і полягає у застосуванні до особи дис­циплінарного стягнення (догана, сувора догана, звільнення з посади тощо). У законодавстві України вона передбачена, наприклад, Ко­дексом законів про працю України (ст. 147), законами України «Про державну службу» (ст. 14), «Про боротьбу з корупцією» (ст. ст. 3, 5), Дисциплінарним статутом Збройних сил України, Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, Дисциплінарним стату­том прокуратури України тощо.

Наприклад, відповідно до ст. 14 Закону України «Про державну службу» дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обо­в'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, по­в'язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. Слід зазначити, що до службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватись такі заходи дисциплінарно­го впливу, як попередження про неповну службову відповідальність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у при­значенні на вищу посаду.

Згідно із Законом України «Про боротьбу з корупцією» (ст. 5) дер­жавні службовці та інші особи, уповноважені на виконання функцій держави, поряд з адміністративною несуть дисциплінарну відпові­дальність за посягання на права та свободи людини і громадянина, які виявились, зокрема, у відмові останнім в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисному затримуванні її, наданні недостовірної чи неповної інформації, а також у наданні незаконних переваг фізичним особам під час підготовки і прийняття норматив­но-правових актів чи рішень.

Адміністративна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності, якому притаманні всі ознаки останньої. Разом з тим, адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністра­тивного примусу і має всі його ознаки. Отже, під адміністративною відповідальністю слід розуміти накладання на правопорушників за­гальнообов'язкових правил, які дають у державному управлінні, ад­міністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру.

Адміністративна відповідальність регулюється багатьма нормативними актами, які в сукупності складають законодавство про адміністративні порушення. Основним джерелом правоохоронних норм, які передбачають адміністративну відповідальність, є Кодекс України про адміністративні правопорушення, який ухвалений 7 грудня 1984 р. (введений в дію з 1 червня 1995 р.). Паралельно з КУпАП, діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, але вони містяться у законодавчих міжгалузевих актах (Повітряний, Мит­ний кодекси, Закони України «Про надзвичайний стан», «Про боротьбу з корупцією», «Про охорону державного кордону» тощо).

Адміністративна відповідальність настає за наявності фактич­ної підстави, якою є адміністративний проступок. Стаття 9 КУпАП адміністративним проступком визнає протиправну, (умисну або нео­бережну) дію чи бездіянність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок уп­равління, і за яку законом передбачено адміністративну відпові­дальність.

Ступенем відповідальності за адміністративне правопорушення є адміністративне стягнення, яке застосовується до правопорушни­ка з метою виховання його в дусі дотримання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопо­рушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Але посадові особи і громадяни можуть бути притягнуті до адмі­ністративної відповідальності у разі вчинення ними посягання лише на окремі конституційні права людини і громадянина.

Так, наприклад, за допомогою норм КУпАП, якими передбачена відповідальність за порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці (ст. 41 КУпАП та ін.), захищається право на працю.

Правам споживачів кореспондує адміністративна відпові­дальність за збут радіоактивне забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 42-2 КУпАП), виробництво, зберігання, транс­портування або реалізацію продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні (ст. 4-3 КУпАП), порушення порядку проведення розрахунків із споживачами (ст. 155-1 КУпАП), порушення законодавства про захист прав споживачів (ст. 156-1 КУпАП), дискримінація підприємств органами влади і управління (ст. 166-3 КУпАП), випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168 КУпАП), виконання робіт, надання послуг громадянам - споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил (ст. 168-1 КУпАП), порушення правил користування засобами вимірювань (ст. ст. 171, 172 КУпАП), порушення встановленого порядку видання сертифікатів відповідності (ст. 172-1 КУпАП) тощо.

Екологічні права людини і громадянина захищаються за допо­могою норм Кодексу України про адміністративні правопорушення, про відповідальність за порушення правил охорони водних ресурсів (ст.59 КУпАП), порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх вод від забруднення і засмічення (ст. 59-1 КУпАП), пору­шення правил охорони та використання території та об'єктів природ­но-заповідного фонду (ст. 91 КУпАП), порушення правил використання об'єктів тваринного світу (ст. 85 КУпАП), знищення корисної для лісу фауни (ст. 76 КУпАП), засмічення лісів відходами (ст. 73 КУпАП), незаконне вирубування, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка (ст. 65 КУпАП), введення в експлуатацію виробничих об'єктів без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71 КУпАП), пошкодження лісу стічними водами, хімічними речо­винами, нафтою і нафтопродуктами, шкідливими викидами, відхода­ми і покидьками (ст. 72 КУпАП), порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмос­ферних явищ (ст. 78-1 КУпАП), недотримання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79 КУпАП), недотримання екологічних ви­мог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79-1 КУпАП), порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та поховання пестицидів і агрохімікатів, ток­сичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83 КУпАП) тощо.

Законом України (ст. 5) «Про боротьбу з корупцією» передбачена відповідальність за деякі корупційні правопорушення, які можуть обмежувати право людини на підприємницьку діяльність, наприклад, за надання незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень, в тому числі з питань підприємницької діяльності.

Порушення законодавства про якість і безпеку продукції, усіх видів робіт і послуг та захист прав споживачів майже у всіх випадках тягне також відповідальність у вигляді фінансових (економічних) санкцій, передбачених законами України «Про захист прав споживачів» від 15 грудня 1993 р., «Про забезпечення санітарного та епі­демічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. «Про за­хист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996р., «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, гро­мадського харчування та послуг» від 6 червня 1996 р., Декретом Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» від 8 квітня 1993 р. та деякими іншими нормативно-правовими актами.

Кримінальна відповідальність є найсуворішою з усіх видів юридичної відповідальності. Вона пов'язана зі спеціальним видом правопорушення-злочином, і передбачає можливість застосування кримінального покарання - найбільш суттєвих для людини втрат і обмежень (позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо).

Кримінальна відповідальність на сьогодні залишається основ­ним видом юридичної відповідальності в плані ефективності захисту прав людини від порушень. Це можна пояснити тим, що, по-перше, досі не ухвалені закони, якими були б чітко врегульовані підстави і порядок притягнення відповідних посадових осіб до конституційної і дисциплінарної відповідальності, по-друге, не створено систему ад­міністративних судів і не визначений ефективний порядок захисту цивільних прав громадян, а також їх права на одержання управлінсь­ких послуг, по-третє, чинний КУпАП має своїм завданням захист перед­усім певних адміністративно-правових режимів, а не прав людини, по-четверте, цивільно-правова відповідальність за своєю суттю є більш право-відновлюваною, ніж каральною, й не може так ефектив­но виконувати функцію загального й індивідуального попередження посягань на права людини, як це характерно для каральних видів юридичної відповідальності, передусім кримінальної, по-п'яте, гро­мадяни України, виховані у своїй більшості в умовах тоталітарного режиму у дусі патерналізму, не звикли відстоювати свої права за допомогою цивільно-процесуальних процедур і схильні сподіватися на те, що найбільш суттєві порушення їх прав будуть захищені за допомогою правоохоронних органів, по-шосте, злочини, від яких за­хищає кримінальний кодекс, заподіюють найбільшу шкоду правам людини і громадянина.

За Кримінальним кодексом України гарантією відповідних прав людини і громадянина є відповідальність за різні види злочинів.

Так, Особлива частина Кримінального кодексу України передба­чає відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи. Це умисне вбивство (ст. 115); умисне вбивство, вчинене в стані силь­ного душевного хвилювання (ст. 116); умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117); умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118); вбивство через необережність (ст. 119); доведення до самогубства (ст. 120); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121); умисне середньої тяжкості тілесне ушкоджен­ня (ст. 122); умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані силь­ного душевного хвилювання (ст. 123); умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124); умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125); побої і морду­вання (ст. 126); катування (ст. 127); необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128); погроза вбивством (ст. 129); зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130); неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголо­шення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132); зараження венеричною хворобою (ст. 133); незаконне проведення аборту (ст. 134); залишення в небезпеці (ст. 135); ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136); неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); нена­лежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне про­ведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарсь­кої таємниці (ст. 145).

Злочини проти волі, честі та гідності особи. Це незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146); захоплення за­ручників (ст. 147); підміна дитини (ст. 148); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149); експлуатація дітей (ст. 150); незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151).

Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Це зґвалтування (ст. 152); насильницьке задоволення стате­вої пристрасті неприродним способом (ст. 153); примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина. Це перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157); неправомірне використання виборчих бю­летенів, підробка виборчих документів або неправильний підраху­нок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158); порушення таємниці голосування (ст. 159); порушення законодавства про референдум (ст. 160); порушення рівноправності громадян за­лежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161); порушення недоторканності житла (ст. 162); порушення таєм­ниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої корес­понденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст. 163); ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164); ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165); злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166); зло­вживання опікунськими правами (ст. 167); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169); перешкоджання законній діяльності професій­них спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170); пере­шкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171); грубе порушення законодавства про працю (ст. 172); грубе порушен­ня угоди про працю (ст. 173); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі в страйку (ст. 174); невиплата заробітної пла­ти, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175); порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176); порушення прав на об'єкти промислової власності (ст. 177); пошкодження релігій­них споруд чи культових будинків (ст. 178); незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179); перешкод­жання здійсненню релігійного обряду (ст. 180); посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи вико­нання релігійних обрядів (ст. 181); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182); порушення права на отримання освіти (ст. 183); порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184).

Злочини проти власності. Це крадіжка (ст. 185); грабіж (ст. 186); розбій (ст. 187); викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ст. 188); вимагання (ст. 189); шахрайство (ст. 190); привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим стано­вищем (ст. 191); заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зло­вживанням довіри (ст. 192); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193); умисне зни­щення або пошкодження майна (ст. 194); погроза знищення майна (ст. 195); необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196); порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197); придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198).

Злочини проти довкілля. Це порушення правил екологічної безпеки (ст. 236); невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологіч­ного забруднення (ст. 237); приховування або перекручення відомос­тей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238); забруднення або псування земель (ст. 239); порушення правил охо­рони надр (ст. 240); забруднення атмосферного повітря (ст. 241); по­рушення правил охорони вод (ст. 242); забруднення морів (ст. 243); порушення законодавства про континентальний шельф України (ст. 244); знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245); неза­конна порубка ліса (ст. 246); порушення законодавства про захист рослин (ст. 247); незаконне полювання (ст. 248); незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249); проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250); порушення ветеринарних правил (ст. 251); умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 252); проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253); безгосподарське використання земель (ст. 254).

Злочини проти громадської безпеки. Це створення злочинної організації (ст. 255); сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності (ст. 256); бандитизм (ст. 257); теро­ристичний акт (ст. 258); завідомо неправдиве повідомлення про заг­розу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об'єктів власності (ст. 259); створення не передбачених законом воєнізованих або зброй­них формувань (ст. 260); напад на об'єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення (ст. 261); викраден­ня, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем (ст. 262); незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибухо­вими речовинами (ст. 263); недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів (ст. 264); незаконне поводження з радіоактив­ними матеріалами (ст. 265); погроза вчинити викрадання або вико­ристати радіоактивні матеріали (ст. 266); порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами (ст. 267); незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 268); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин (ст. 269); порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270).

Злочини проти безпеки виробництва. Це порушення вимог законодавства про охорону праці (ст. 271); порушення правил безпе­ки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ст. 272); пору­шення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273); порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274); порушення правил, що стосуються без­печного використання промислової продукції або безпечної експлуа­тації будівель і споруд (ст. 275).

Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Це порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту (ст. 276); пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277); угон або захоплення за­лізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового суд­на (ст. 278); блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства (ст. 279); примушення працівника транс­порту до невиконання своїх службових обов'язків (ст. 280); порушен­ня правил повітряних польотів (ст. 281); порушення правил використання повітряного простору (ст. 282); самовільне без нагаль­ної потреби зупинення поїзда (ст. 283); ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха (ст. 284); неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286); випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуа­тації (ст. 287); порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху (ст. 288); незаконне заволодіння транс­портним засобом (ст. 289); знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів транспортного засобу (ст. 290); порушення чинних на транспорті правил (ст. 291); пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів (ст. 292).

Злочини проти громадського порядку та моральності. Це групове порушення громадського порядку (ст. 293); масові завору­шення (ст. 294); заклики до вчинення дій, що загрожують громадсь­кому порядку (ст. 295); хуліганство (ст. 296); наруга над могилою (ст. 297); нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або куль­тури (ст. 298); жорстоке поводження стеаринами (ст. 299); ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ на­сильства і жорстокості (ст. 300); ввезення, виготовлення, збут і роз­повсюдження порнографічних предметів (ст. 301); створення або утримання місць розпусти і звідництво (ст. 302); проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією (ст. 303); втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304).

Найбільший, хоча й повний, кримінально-правовий захист отри­мали особисті, а також екологічні права; крім того, Кримінальним кодексом України захищаються окремі політичні, соціальні, економічні та культурні права, права сім'ї та дітей, але деякі групи прав, зокре­ма, «захисні» права, особисті права у сфері здійснення правосуддя, права людини як представника певної соціальної групи населення майже не мають захисту з його боку.

Кримінальний кодекс України взагалі не передбачає відповідаль­ності за порушення таких прав та свобод людини і громадянина, як свобода пересування і вільного вибору місця проживання, право мати громадянство України, змінити його і не бути позбавленим грома­дянства, право не бути вигнаним за межі України і не бути виданим іншій державі, право на піклування та захист своєї держави під час перебування за її межами, право громадянина на доступ до держав­ної служби, право на відпочинок, на житло, на достатній життєвий рівень, на звернення та багатьох інших.

Більш того, Кримінальний кодекс України ілюструє існування фактів встановлення необґрунтованого пріоритету держави, пору­шень балансу інтересів та взаємної поваги і взаємної відповідаль­ності людини і держави. Так, у ньому міститься значна кількість статей, що передбачають відповідальність людини за дії, пов'язані з її свавільним виходом за визначені законом межі того чи іншого права. Але, водночас, відповідні норми про відповідальність представників держави за незаконне обмеження обсягу чи змісту цих самих прав відсутні. Наприклад, Кримінальним кодексом прямо не встановлено кримінальної відповідальності за порушення права громадян на ко­ристування об'єктами державної чи комунальної власності. Водно­час, порушення правил користування об'єктами державної власності на надра, води, ліси, тваринний світ, інші об'єкти тягне кримінальну відповідальність.

Особливо слід відмітити як значний недолік Кримінального ко­дексу України те, що він не приділяє належної уваги захисту прав людини і громадянина від незаконних дій посадових осіб органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування.

Разом з тим, кримінальна відповідальність зазначених посадо­вих осіб є гарантією належного виконання ними своїх обов'язків і, відтак, суттєвою гарантією реалізації прав і свобод людини і грома­дянина. У першу чергу, це стосується сфери реалізації прав грома­дян. Оскільки ці права не є природними, а надаються державою, то при їх здійсненні громадяни не мають пріоритету перед державою як іншим суб'єктом відповідних правовідносин. Посадові ж особи, які діють від імені держави чи органів місцевого самоврядування, кори­стуються специфічними владними правами і мають реальну мож­ливість зловживати ними шляхом фактичного невизнання чи ігнорування того чи іншого права людини і громадянина, або неза­конного обмеження цього права, або порушення процедури його об­меження тощо.

У Кримінальному кодексі України існує лише кілька не об'єдна­них у будь-яку систему статей, які передбачають відповідальність службових осіб безпосередньо за порушення прав людини.

Передусім, це ст. 364, яка передбачає відповідальність за зло­вживання владою або службовим становищем, якщо воно завдало істотної шкоди правам та інтересам окремих фізичних осіб, які охо­роняються законом. Проблема притягнення службових осіб до відпо­відальності за цей злочин ускладнюється кількома моментами. По-перше, така відповідальність може настати не просто внаслідок умисних дій чи бездіяльності, а лише за наявності в цих діях певних оціночних ознак - корисливих мотивів, іншої особистої зацікавленості або прагнення незаконно відстояти інтереси третіх осіб. По-друге, обов'язковою ознакою службового зловживання є використання служ­бовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби. Але зрозуміло, що інтереси служби, які також є оцінною оз­накою, на практиці часто суперечать правам та законним інтересам людини, хоча за великим рахунком завжди повинні збігатися з ними. По-третє, не враховується той факт, що будь-який злочин завдає сус­пільним інтересам саме істотної, а не шкоди взагалі, інакше він не є злочином (відтак, до визначення істотної шкоди (знову ж оцінна оз­нака) в діях службових та не службових осіб законодавець пропонує підходити по-різному). По-четверте, практичне застосування статті, диспозиція якої є неконкретною і складається переважно із оцінних ознак, фактично примушує суд до застосування аналогії, забороне­ної у кримінальному праві. Це, з одного боку, ускладнює обґрунтоване застосування цієї статті, з іншого боку - надає широкі можливості для суб'єктивного підходу в її застосуванні, у тому числі для без­підставної відмови у притягненні до кримінальної відповідальності службових осіб, які зловжили владою чи своїм службовим становищем.

Майже усе зазначене стосується і ст. 365 і ст. 367 Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за перевищення влади чи службових повноважень та за службову недбалість. Більш-менш конкретною є лише норма ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу, якою встановлено відповідальність за перевищення влади або служ­бових повноважень, яке супроводжувалось насильством, застосуван­ням зброї або болісним і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями. Ця норма спрямована на захист конкретних прав людини - права на особисту недоторканність і права на повагу до гідності людини (ст. 28 і ст. 29 Конституції України). Подібні норми містяться і в статтях Кримінального кодексу України, які передбача­ють відповідальність службових осіб правоохоронних органів за не­законний привід (ст. 371), затримання та арешт і за примушення давати свідчення шляхом незаконних дій (ст. 373).

У Кримінальному кодексі є низка й інших статей, які передбача­ють відповідальність публічних службових осіб за посягання на ті чи інші конституційні права людини і громадянина та їх гарантії. Ці статті або встановлюють спеціальні склади службових злочинів, що можуть здійснюватись службовцями з використанням свого становища. Але переважна більшість конституційних прав людини і громадянина вза­галі не захищається від зловживань публічних посадових осіб. Передусім, це стосується права громадянина України в будь-який час поверну­тися в Україну; права на захист приватної власності від незаконних конфіскацій та інших видів примусового відчуження; права на житло тощо.

Зрозуміло, що не за будь-яке порушення публічними посадови­ми особами конституційних прав людини і громадянина має вста­новлюватися кримінальна відповідальність. У окремих випадках достатніми гарантіями їх реалізації могли б бути дисциплінарна, адміністративна та інші види відповідальності, а також інші загальні та юридичні гарантії.

Однак не можна заперечувати, що порушення публічними поса­довими особами будь-якого конституційного права людини набуває ознак підвищеної суспільної небезпеки хоча б через те, що вся діяльність зазначених осіб має бути за Конституцією України спря­мована на захист і охорону цих прав, а їх грубе порушення є певним викликом суспільству, державі, а також міжнародній спільноті, яка визнала стандарти прав людини і створила основи механізму їх реа­лізації. Не можна забувати і те, що усі права людини і громадянина становлять цілісну систему, і тому неможливість реалізувати одне право посягає на усю систему принципів права людини і громадяни­на, тягне за собою загальне приниження її конституційно-правового статусу, негативно впливає на індивідуальну і суспільну свідомість, створює в інших службових осіб ілюзію можливості нехтування прин­ципом пріоритету прав людини, упевненість у можливості безвідпові­дального ставлення до обмеження обсягу чи змісту прав людини і громадянина. Особливого значення це набуває в умовах значного поширення корупції, що має місце і в нашій державі.

Отже, переважна більшість посягань з боку публічних посадо­вих осіб на конституційні права людини і громадянина є за своїм ха­рактером суспільне небезпечними. Суспільна небезпека порушень деяких інших прав людини і громадянина може бути обумовлена тяж­кістю наслідків, які стали результатом відповідного посягання. На­приклад, незаконне обмеження права людини вільно залишати територію України може означати неможливість отримання нею більш кваліфікованої медичної допомоги; втрату нею можливості реалізу­вати за кордоном своє право на працю; або втрату певних об'єктів власності тощо. Наслідком незаконного обмеження права працюю­чих на страйк може стати неможливість своєчасного ефективного захисту ними права на безпечні умови праці і подальше заподіяння шкоди їхньому здоров'ю. Неможливість упродовж тривалого терміну реалізації людиною свого права на підприємницьку діяльність може завдати їй значних матеріальних збитків і катастрофічного зменшен­ня життєвого рівня її сім'ї тощо.

На перший погляд, подібні посягання на права людини і грома­дянина можуть потягти відповідальність на підставі нібито універ­сальної ст. 364 Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за службове зловживання.

Про її недоліки вище вже згадувалось. Але зазначимо ще один раз: на практиці ця стаття самостійно застосовується лише у випад­ках, коли службова особа тимчасово запозичує чуже майно; в решті випадків ст. 364 застосовується як додаток до інших статей Особливої частини Кримінального кодексу. Так, якщо службова осо­ба порушує таємницю усиновлення, її, за правилами кваліфікації зло­чинів, слід притягнути до відповідальності за сукупністю злочинів, передбачених ст. 364 і статтею, яка прямо передбачає відпові­дальність за порушення таємниці усиновлення (оскільки тут здійснюється посягання на два різних об'єкти кримінально-правової охорони - таємницю усиновлення і порядок виконання службовими особами своїх повноважень). Якщо ж службова особа незаконно втру­чається в таємницю сповіді, то притягнути її до кримінальної відпові­дальності неможливо взагалі. Оскільки ця таємниця кримінальним законом не охороняється, то будь-яка особа, у тому числі службова, не може нести відповідальність за посягання на неї. Інший підхід фактично означає невизнання кримінальної протиправності обов'яз­ковою ознакою будь-якого злочину, тобто невизнання принципу, згідно з яким злочином є лише таке суспільне небезпечне діяння, яке пря­мо передбачено кримінальним законом.

З метою створення ефективної системи кримінально-правових гарантій реалізації прав людини і громадянина, на нашу думку, до Кримінального кодексу України мають бути включені норми про відпо­відальність за незаконне грубе порушення усіх конституційних прав людини і громадянина. Будь-які винятки із цього правила мають бути науково обґрунтованими. При цьому Кримінальний кодекс повинен визначити поняття і ознаки публічних посадових осіб, відрізняючи їх від комерційних посадових осіб. У випадках, коли те чи інше консти­туційне право фактично може бути порушене тільки публічною поса­довою особою, відповідні норми повинні містити посилання на таку особу як єдино можливого (спеціального) суб'єкта злочину, в усіх інших випадках - мати кваліфікуючу ознаку «Здійснення злочину публіч­ною посадовою особою з використанням посадового становища».1 Слід зазначити, що розглянуті питання юридичної відповідаль­ності не вичерпують усіх проблем, які пов'язані з правовим захистом конституційних прав людини і громадянина від посягань. Однак вони з достатньою очевидністю свідчать про те, що від їх вирішення знач­ною мірою залежить рівень правового захисту і забезпечення реалі­зації зазначених прав людини і громадянина в державі.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К., 1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права // Міжнародні договори України. - К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні договори України. - К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. - К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. - М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які здобули свободу. - К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази. - Політична думка. - 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н. Севастьянова. - М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. - Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. - К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. - М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация международно-правовьіх норм во внутреннем праве. - К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. - М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче. -1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. - К., Інститут законодавства ВРУ, 1996.

19. Конституційні акти України 1917 - 1920 рр. - К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав людини. Виклад фактів. - № 3. - ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник Академії правових наук України. - Харків, 1993. - № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. - Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний революции XVII в. - М., 1973.

 

Статтею 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" встановлений перелік видів господарської діяльності провадження яких забороняється без отримання ліцензії. Однак на практиці цю норму нерідко порушують. Які ж матиме наслідки суб'єкт господарської діяльності при здійснення її без ліцензіїї. Юридичну відповідальність за здійснення господарської діяльності без ліцензії можна поділити на такі вида: Адміністративну, Кримінальну та застосування фінансових санкцій до суб`єктів господарської діяльності. Згідно зі ст.164 Кодексу про адміністративні правопорушення України (КпАП) заняття підприємницькою діяльністю без отримання ліцензії, якщо її отримання передбачене законодавством, спричиняє накладення штрафу в розмірі від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (н.м.д.) на винних фізичних осіб з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої. Також КпАп встановлюється адміністративна відповідальність за порушення законодавства в конкретних видах господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню:

  1. ст. 156 за порушення правил торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами - тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста н.м.д. громадян з конфіскацією предметів торгівлі та виручки, одержаної від продажу предметів торгівлі;
  2. ст. 164-10 порушення законодавства, що регулює здійснення операцій з металобрухтом - тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста н.м.д. громадян з конфіскацією металобрухту, а також грошей, отриманих від його реалізації;
  3. ст.164-13 порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва - тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до двохсот н.м.д. громадян;
  4. ст. 166-8 здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії - тягне за собою накладення штрафу від ста до двохсот н.м.д. громадян.

Вищезазначена відповідальність за здійснення відповідного виду господарської діяльності застосовується лише до фізичних осіб. Таким чином вищезазначені санкції застосовуються до фізичних оіб, що зареєстровані в установленому законом порядку як суб`єкти господарської діяльності (так званих приватних підприємців) та на посадових осіб – підприємств (юридичних осіб). Якщо здійснення господарської діяльності без ліцензії було пов`язано з отриманням доходу у великих розмірах у цих випадках застосовується кримінальна відповідальність. Під отримання доходу у великих розмірах розуміють суму яка у тисячу разів і більше перевищує розмір н.м.д. громадян. На сьогодняшній час ця сума повинна перевищувати сімнадцять тисяч гривень. У відповідності до ст.202 ч. 1 Кримінального кодексу України (КК) здійснення без ліцензії господарської діяльності що підлягає ліцензуванню, суд може покарати підприємця або посадову особу – підприємства, штрафом від ста до двохсотп'ятдесяти н.м.д. громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк. Так само як і в Кодексі про адміністративні правопорушення, в Кримінальному кодексі теж конкретизується відповідальність по видам господарської діяльності. Так ст. 202 ч. 2 КК України встановлена відповідальність за здійснення банківської діяльності або банківських операцій, а також професійної діяльності на ринку цінних паперів, операцій небанківських фінансових установ без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством, або з порушенням умов ліцензування, якщо це було пов'язано з отриманням доходу у великих розмірах, - карається штрафом від двохсот до п'ятисот н.м.д. громадян або обмеженням волі на строк до трьох років. Ст. 203-1 встановлює кримінальну відповідальність за порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва, якщо ці дії вчинено у великих розмірах, - карається обмеженням волі на строк до п'яти років (Під великим розміром слід розуміти вартість дисків для лазерних систем зчитування, обладнання чи сировини для їх виробництва, що у три тисячі разів і більше перевищує н.м.д. громадян). Ст. 213 встановлення відповідальність за здійснення операцій з брухтом кольорових і чорних металів без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством, або надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту, організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту - карається штрафом від ста до п'ятисот н.м.д. громадян або громадськими роботами від ста до двохсот годин. Ті ж самі дії, якщо вони вчинені особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, - караються штрафом від п'ятисот до тисячі н.м.д. громадян або обмеженням волі на строк до трьох років. Отже, з вищезазначеного вбачається, що обома кодексами встановлена як загальна відповідальність за здійснення господарської діяльності без ліцензії так і відповідальність для деяких видів господарської діяльності яка визначається окремими статтями зазначених кодексів. До таких видів відносяться діяльність пов'язана з обігом алкогольних та тютюнових виробів, операції з металобрухтом, банківська діяльність, професійна діяльність на ринку цінних паперів та актуальна на теперішній час діяльність з виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва. Така особлива увага до цих видів діяльності спричинена важливістю та складністю здійснення її, а також особливим контролем держави в даних сферах. Але норми зазначених кодексів встановлюють відповідальність лише до фізичних осіб (у тому числі посадових осіб підприємств та фізичних осіб - суб`єктів підприємницької діяльності), і не застосовуються до суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб. Які ж санкції застосовуються до підприємств при здійсненні ліцензійної діяльності без ліцензії. Згідно зі ст.22 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" до суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом. У відповідності до ст. 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, у сфері освіти виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами та інші види діяльності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах. Таким чином і відповідальність за порушення ліцензійного законодавства у зазначених видах господарської діяльності встановлюється окремими законами. Так у відповідності до ст. 17 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів" - виробництва спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів без наявності ліцензії - 200 відсотків вартості виробленої продукції (за оптово-відпускними цінами), але не менше 8 500 гривень; - оптової (включаючи імпорт та експорт) і роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами без наявності ліцензій або з порушенням установлених правил торгівлі ними - 200 відсотків вартості отриманої партії товару, але не менше 1 700 гривень. У відповідності до ст. 8 Закону України "Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування" - здійснення господарської діяльності по виробництву дисків для лазерних систем зчитування, матриць без ліцензії - 200 відсотків вартості виробленої продукції, але не менше 5000 н. м.д. громадян. Як ми бачимо фінансові санкції встановлені окремими нормативними актами і лише для окремих видів господарської діяльності. На даний час загальної норми, що встановлює відповідальність суб`єктів господарської діяльності у вигляді фінансових санкцій (штрафів) за здійснення господарської діяльності без ліцензії не існує. Практика свідчить, що найчастіше до відповідальності за здійснення господарської діяльності без ліцензії притягують посадові особи органів державної податкової служби. За відсутність ліцензії згідно ст.11 закону "Про державну податкову службу в Україні" посадові особи органів державної податкової служби можуть здійснювати контроль за наявністью ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, з наступною передачею матеріалів про виявлене порушення, органу що видавліцензію. Відповідно до ст. 49 Цивільного кодексу України та п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" посадові особи податкових органів можуть подати до судів позови до фізичних осіб – підприємці, підприємств, установ та організацій про визнання угод (в даному випадку угод, укладених при здійсненні діяльності, що підлягає ліцензуванню без ліцензії) недійсними i стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

ч.2

За здійснення правопорушень у сфері господарської діяльності суб”єктами підприємницької діяльності передбачається юридична відповідальність.
Зокрема в Кодексі України про адміністративні порушення передбачені такі правопорушення, що передбачають адміністративну відповідальність:
1. Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення. Серед них:
• порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці;
• виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації;
• порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів;
• порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення та інші.

2. Адміністративні правопорушення, що посягають на власність. Серед них:
• порушення права державної власності на надра, води, ліси, тваринний світ;
• порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності;
• Ухилення від відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином підприємствам, установам, організаціям або громадянам та інші.

3. Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури. Серед них:
• псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель;
• порушення правил використання земель;
• самовільне зайняття земельної ділянки;
• порушення вимог щодо охорони надр;
• незаконне використання земель державного лісового фонду;
• недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд;
• порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання відходів;
• порушення законодавства про захист рослин;
• порушення правил використання об'єктів тваринного світу;
• незаконне вивезення з України і ввезення на її територію об'єктів тваринного і рослинного світу;
• порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;
• порушення правил охорони і використання пам'яток історії та культури та інші.

4. Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів. Серед них:
• порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ведення робіт у галузях промисловості;
• порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про зберігання, використання та облік вибухових матеріалів у галузях промисловості;
• недодержання державних стандартів, норм і правил під час проектування і будівництва;
• самовільне будівництво будинків або споруд;
• марнотратне витрачання паливно-енергетичних ресурсів;
• пошкодження газопроводів при провадженні робіт та інші.

5. Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил. Серед них:
• порушення порядку та умов ведення насінництва та розсадництва;
• порушення правил щодо боротьби з карантинними шкідниками і хворобами рослин та бур'янами;
• невжиття заходів щодо забезпечення охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць їх зберігання та переробки;
• порушення законодавства про племінну справу у тваринництві;
• грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки та інші.

6. Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку. Серед них:
• порушення правил по охороні порядку і безпеки руху на залізничному транспорті;
• порушення правил безпеки польотів;
• порушення правил по охороні порядку і безпеки руху на річковому транспорті і маломірних суднах;
• порушення правил пожежної безпеки на залізничному, морському, річковому і повітряному транспорті;
• порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, правил користування ременями безпеки або мотошоломами;
• експлуатація водіями транспортних засобів, номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних документах;
• перевищення водіями транспортних засобів швидкості руху, невиконання сигналів регулювання дорожнього руху, порушення правил перевезення людей та інших правил дорожнього руху;
• порушення водіями правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових споруд чи іншого майна;
• випуск на лінію транспортних засобів, технічний стан яких не відповідає встановленим вимогам;
• керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані сп'яніння;
• порушення правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту;
• порушення умов і правил здійснення міжнародних автомобільних перевезень пасажирів і вантажів;
• порушення умов і правил, що регламентують діяльність у сфері телекомунікацій, поштового зв'язку та користування радіочастотним ресурсом України, передбачену ліцензіями та інші.

7. Адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою. Серед них:
• порушення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями;
• порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів;
• знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об'єктів озеленення населених пунктів та інші.

8. Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності. Серед них:
• порушення правил торгівлі і надання послуг працівниками торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю;
• порушення порядку проведення розрахунків;
• порушення правил торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами;
• порушення законодавства про захист прав споживачів;
• порушення правил торгівлі на ринках;
• порушення правил про валютні операції;
• неподання або несвоєчасне подання платіжних доручень на перерахування належних до сплати податків та зборів (обов'язкових платежів);
• невиконання законних вимог посадових осіб органів державної податкової служби;
• порушення порядку утримання та перерахування податку на доходи фізичних осіб і подання відомостей про виплачені доходи;
• порушення порядку заняття господарською діяльністю;
• порушення законодавства з фінансових питань;
• недобросовісна конкуренція;
• зберігання або транспортування алкогольних напоїв чи тютюнових виробів, на яких немає марок акцизного збору встановленого зразка;
• порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів;
• недотримання квоти демонстрування національних фільмів при використанні національного екранного часу;
• порушення законодавства, що регулює здійснення операцій з металобрухтом;
• порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва;
• ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України платників обов'язкових страхових внесків та порушення порядку обчислення і сплати внесків на пенсійне страхування;
• порушення порядку формування та застосування цін і тарифів;
• порушення строку реєстрації як платника страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків;
• порушення законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;
• ухилення від реєстрації як платника страхових внесків до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків, а також порушення порядку використання страхових коштів;
• неправомірні угоди між підприємцями;
• порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень та інші.

9. Адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації. Серед них:
• випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів;
• випуск у продаж нестандартної продукції;
• недодержання стандартів при транспортуванні, зберіганні і використанні продукції;
• порушення правил виробництва, ремонту, продажу та прокату засобів вимірювальної техніки та інші.

10. Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку. Серед них:
• порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки;
• виготовлення, придбання, зберігання або реалізація фальсифікованих алкогольних напоїв або тютюнових виробів та інші.

11. Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління. Серед них:
• невиконання розпорядження державного або іншого органу про працевлаштування;
• ухилення від виконання законних вимог посадових осіб органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів;
• невиконання законних вимог органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці;
• невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорону природних ресурсів;
• невиконання приписів та постанов посадових осіб органів державного пожежного нагляду;
• невиконання законних вимог посадових осіб органів виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;
• порушення правил відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень;
• порушення правил виготовлення та порядку обліку і зберігання печаток та штампів, а так само виготовлення, ввезення, реалізація та використання самонабірних печаток;
• порушення порядку виробництва, зберігання, перевезення, торгівлі та використання піротехнічних засобів;
• прийняття на роботу без паспорта;
• прийняття на роботу військовозобов'язаних і призовників, які не перебувають на військовому обліку;
• невиконання вимог органів державного контролю за цінами та інші.

За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення:
1) попередження (виноситься в письмовій формі, окрім передбачених законом випадків);
2) штраф (грошове стягнення);
3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета);
4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України); грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;
5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом) - права керування транспортними засобами, права полювання;
6) виправні роботи (на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави);
7) адміністративний арешт (застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб).

В Кримінальному кодексі України також передбачена кримінальна відповідальність за вчинені господарські злочини. Серед них є такі:
• випуск або реалізація недоброякісної продукції;
• злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки;
• злочинно-недбале зберігання зерна та насіння олійних культур;
• заняття забороненими видами підприємницької діяльності;
• ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів;
• порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю;
• фіктивне підприємництво;
• шахрайство з фінансовими ресурсами;
• незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю;
• розголошення комерційної таємниці;
• порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів;
• виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними;
• підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків;
• незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно виготовлених і одержаних чи підроблених контрольних марок для маркування упаковок примірників аудіовізуальних творів та фонограмм;
• порушення законодавства, що регулює здійснення операцій з металобрухтом;
• спекуляція;
• обман покупців;
• обман замовників;
• одержання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, зв'язаних з обслуговуванням населення;
• порушення правил торгівлі;
• штучне підвищення і підтримання високих цін на товари народного споживання та послуги населенню;
• незаконна торговельна діяльність;
• зговір про фіксування цін;
• протидія законній підприємницькій діяльності;
• порушення встановленого порядку промислової переробки або знищення конфіскованих спирту, алкогольних напоїв чи тютюнових виробів;
• приховування банкрутства;
• фіктивне банкрутство;
• доведення до банкрутства;
• порушення ветеринарних правил;
• порушення правил по боротьбі з хворобами і шкідниками рослин;
• незаконна порубка лісу;
• незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом;
• незаконне видобування корисних копалин;
• порушення вимог законодавства про охорону праці;
• Порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власностіта інші злочини та інші.

За вчинені особами злочини передбачені такі види покарань:
• позбавлення волі на певний строк;
• виправні роботи без позбавлення волі;
• позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю;
• штраф;
• громадська догана
• конфіскація майна.

Згідно закону України „Про систему оподаткування” платники податків та зборів (обов”язкових платежів) зобов”язані:
1) вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у терміни, встановлені законами;
2) подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи і відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів);
3) сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законами терміни;
4) допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Обов'язок фізичної особи щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) припиняється із сплатою податку і збору (обов'язкового платежу) або його скасуванням, а також у разі смерті платника.
Платники податків і зборів (обов'язкових платежів) наділені такими правами:
1) подавати державним податковим органам документи, що підтверджують право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому законами України;
2) одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених державними податковими органами;
3) оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних податкових органів та дії їх посадових осіб.

Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) і додержання законів про оподаткування несуть платники податків і зборів (обов'язкових платежів) відповідно до законів України.
Фінансові санкції за наслідками документальних перевірок та ревізій, які здійснюються органами державної податкової служби України та іншими уповноваженими державними органами, застосовуються у розмірах, передбачених законодавчими актами, чинними на день завершення таких перевірок або ревізій.
пеня - плата у виглядi процентiв, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пенi), що справляється з платника податкiв у зв'язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов'язання;
штрафна (фiнансова) санкцiя (штраф) - плата у фiксованiй сумi або у виглядi вiдсоткiв вiд суми податкового зобов'язання (без урахування пенi та штрафних санкцiй), яка справляється з платника податкiв у зв'язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених вiдповiдними законами та iншими нормативно-правовими актами.

 

 

 

 

24.

Цивільно-правова відповідальність - це встановлена Цивіль­ним кодексом України та іншими законами негативна реакція держа­ви на цивільне правопорушення, яка полягає в позбавленні певних цивільних прав (батьківських прав, права розпоряджатися майном тощо) або покладення певних обов'язків майнового характеру - відшкодувати заподіяну матеріальну і моральну шкоду (у тому числі шкоду, заподіяну честі і гідності людини), виплатити неустойку (штраф, пеню).

Згідно з новим Цивільним кодексом України (ст. 15) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочинну недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майно­вої шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або орга­ну місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У новому Цивільному кодексі України книга друга регулює питан­ня особистих немайнових прав фізичної особи, книга третя - право власності та інші речові права, книга четверта - право інтелектуаль­ної власності, книга п'ята-зобов'язальне право, нарешті, шоста книга закріплює спадкове право.

Ст. 270 Цивільного кодексу України встановлює види особливих немайнових прав відповідно до Конституції України. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і вона володіє ними довічно. Цивільний кодекс України поді­ляє особисті немайнові права на дві групи.

Перша група - особисті немайнові права, що забезпечують при­родне існування фізичної особи. Це право на життя (ст. 281 ЦК), пра­во на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 282 ЦК), право на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК), право на медич­ну допомогу (ст. 284 ЦК), право на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК), права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК), право на свободу (ст. 288 ЦК), право на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК), право на донорство (ст. 290 ЦК), право на сім'ю (ст.291 ЦК), право на опіку або піклуван­ня (ст. 292 ЦК) і право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 293 ЦК).

Друга група - особисті права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Такими є право на ім'я (ст. 294 ЦК), право на зміну імені (ст. 295 ЦК), право на використання імені (ст. 296 ЦК), право на повагу до гідності та честі (ст.298 ЦК), право на недоторканність діло­вої репутації (ст. 299 ЦК), право на індивідуальність (ст. 300 ЦК), пра­во на особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК), право на інформацію (ст. 302 ЦК), право на особисті папери та розпорядження особистими паперами (ст.ст. 303-304 ЦК), право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів (ст. 305 ЦК), право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК), захист інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та інших художніх творах (ст. 308 ЦК), право на свободу літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості (ст. 309 ЦК), право на місце про­живання (ст. 310 ЦК), право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК), право на вибір роду занять (ст. 312 ЦК), право на свободу пересу­вання (ст. 313 ЦК), право на свободу об'єднання (ст. 314 ЦК), право на мирні зібрання (ст. 315 ЦК).

Цивільно-правова відповідальність прямо передбачена лише за порушення конкретних прав людини і громадянина.

Наприклад, відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. (із змінами), суд за позовом особи, яка має авторське право, про порушення цього права поста­новляє рішення чи ухвалу про:

а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої пору­шенням авторського права, з визначенням розміру відшкодування;

б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права;

в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення;

г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат замість відшкодування збитків або стягнення доходу.

Подібним же чином, відповідно до законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 року, «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р., «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р., «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р., «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. та інших здійснюється захист інших прав інтелектуальної власності.

Цивільний кодекс та деякі інші закони України прямо передбача­ють цивільно-правову відповідальність за порушення права на пова­гу до гідності та честі. Зокрема, згідно зі ст. 297 ЦК України кожен громадянин має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними і вона має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі. Зокрема, згідно зі ст. 40 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. громадянин має право вимагати через суд спростування відо­мостей, що не відповідають дійсності або принижують честь і гідність громадян. У ст. 43 зазначеного Закону закріплено, що в разі розпов­сюдження в телерадіопередачі відомостей, що принижують честь і гідність громадян або не відповідають дійсності, вони, на прохання зацікавлених осіб, мають бути в місячний строк спростовані телерадіоорганізацією, яка розповсюдила ці відомості. Зміст і час спросту­вання визначаються за угодою зацікавлених сторін. Цивільним кодексом України і законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., «Про телеба­чення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про інформаційні аген­тства» від 28 лютого 1995 р. передбачено, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові в результаті розповсюдження через засоби масової інформації даних, що не відповідають дійсності, при­нижують честь і гідність громадянина або завдають йому іншої не­майнової шкоди, компенсується за рішенням суду, наприклад, цією телерадіоорганізацією, а також вищими посадовими особами і гро­мадянами. Розмір відшкодування моральної (не майнової) шкоди в грошовому виразі визначається судом. При цьому обов'язок доводи­ти свою правоту лежить на відповідачеві.

З метою запобігання порушенням права людини на звернення до суду згідно з Цивільним процесуальним кодексом. України у разі невиконання судового рішення по справі державним органом юри­дичною чи службовою особою у визначений строк, суд може наклас­ти на винних у цьому осіб штраф і призначити новий строк для виконання рішення. При повторному і наступних порушеннях вста­новлених строків для виконання рішення зазначений розмір штрафу може бути збільшено втричі. Сплата штрафів не звільняє державний орган, юридичну чи службову особу від обов'язку виконати передба­чені рішенням суду дії.

 



Создан 10 сен 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником